Аналіз правових механізмів скасування рішень державного реєстратора в Україні

Анотація

Механізм здійснення державної реєстрації права власності в Україні займає центральне місце серед об'єктів правовідносин, що виникають у процесі його реалізації. Інтерес до теми регулювання сфери державної реєстрації права власності першочергово пов'язаний насамперед з його оформленням на нерухоме майно, оскільки у сучасних умовах нерухомість (земельні ділянки, будинки, квартири) є основним, а у ряді випадків -  єдиним майном, яким володіє більшість громадян. Водночас реалізація громадянами прав на нерухоме майно, під яким необхідно розуміти вчинення відповідними суб'єктами дій і здійснення наданих законом прав щодо нього, нерозривно пов'язана з поняттям державної реєстрації прав на нерухоме майно та угод із ним. Державна реєстрація прав як основний елемент правового режиму нерухомості є юридичним актом визнання та підтвердження державою виникнення, обмеження (обтяження), переходу або припинення прав на майно відповідно до положень Цивільного кодексу України [1].

Державна реєстрація є єдиним доказом існування зареєстрованого права власності. Тим самим, чинним законодавством наголошується, що основною метою державної реєстрації прав на майно є забезпечення захисту майнових прав на нього учасників цивільного обороту. Цей факт продовжує викликати масовий попит на роботу державних органів з реєстрації прав на майно серед зацікавлених осіб.  Проте практика свідчить про те, що державна реєстрація права власності, попри останні перетворення (законодавчі, відомчі) не завжди може досягти своєї мети та досі залишається складним, тривалим, а також витратним процесом. Крім того, зберігаються проблеми правового та організаційного характеру, особливо, при скасуванні рішень державного реєстратора. Наявність скарг на неефективність системи державної реєстрації прав із боку заявників – учасників відносин, що виникають при державній реєстрації, свідчить про те, що конкретні права громадян, гарантовані чинним законодавством України, у тому числі й Конституцією [2], реалізуються неналежним чином або не у повному обсязі.

Найчастіше скарги заявників пов'язані з організаційними, процедурними питаннями проведення державної реєстрації права власності, на дії співробітників органів, що реєструють, на порушення строків проведення реєстрації та видачі відомостей з Єдиного державного реєстру прав на нерухоме майно, а також на сам порядок видачі відомостей із зазначеного реєстру. Регулювання інституту адміністративних актів у багатьох країнах реалізується через механізми законодавства про адміністративні процедури. Останнє охоплює широкий спектр питань: поняття, види, вимоги до адміністративних актів, юридична сила, дефектність, дійсність і недійсність, а також правила початку та припинення дії форм управління. При цьому скасування адміністративного акту – лише один зі способів припинення його дії й втрати ним юридичної сили. Феномен скасування можна віднести до одного з важливих елементів стандарту правового регулювання інституту адміністративних актів у законодавстві про адміністративні процедури у цілому, та у сфері державної реєстрації зокрема. Зазначене обумовлює актуальність проведеного дослідження.

Метою статті є вивчення механізму скасування рішення реєстратора при державній реєстрації прав на майно в Україні. Аналізуючи праці вітчизняних і закордонних науковців, чинних нормативно-правових актів України визначено, що механізм здійснення державної реєстрації прав на майно та угод з ним у широкому розумінні – це державний вплив, що здійснюється за допомогою системи державних органів та інших державних явищ (принципів, функцій, юридичного процесу) на суспільні відносини у сфері обороту майна з його метою упорядкування та підвищення ефективності, у тому числі й при скасуванні рішень державного реєстратора.

Дослідження дозволило визначити, що питання здійснення та реалізації державної реєстрації на практиці пов'язані із щоденною діяльністю органів, що реєструють, метою діяльності яких є реєстрація речових прав громадян. Загалом, вона є здійснюваною уповноваженим органом адміністративно-процесуальною діяльністю, з метою визнання та підтвердження державою виникнення, обмеження (обтяження), переходу чи припинення прав на майно, результатом якої є рішення про наявність чи відсутність підстав для внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру прав на нерухоме майно та угод із ним. Ця діяльність здійснюється відповідно до приписів закону та підзаконних актів і характеризується як управлінська, оскільки пов'язана здійсненням діяльності щодо вирішення індивідуально-конкретних справ, пов'язаних з майном, застосовуючи при цьому норми відповідних галузей права, не лише матеріальні, а й процесуальні. При цьому у тому випадку, якщо Міністерство юстиції України або його територіальний орган скасовує рішення державного реєстратора, оцінюються не лише дії останнього. Йдеться також і про інтереси тої особи, яка виступає або була носієм права власності, припинила його або, навпаки, зареєструвала.

У висновку наголошено: як правило, скасування рішення державного реєстратора пов’язано з певною правовою оцінкою початкового прийнятого адміністративного акту (як варіант – через призму пройдених ним процедур). При цьому цього правила можливі такі основні винятки: по-перше, оцінюватися може не тільки початковий акт, а й наступні дії адресата щодо його виконання. Якщо, наприклад, особа, яка отримала будь-який дозвіл, надалі допускає порушення режиму виконання наданого права, то відповідне рішення може бути скасовано на майбутнє. По-друге, оцінка адміністративного акту, виданого державним реєстратором, може мати як правовий, так і інший характер (наприклад, щодо його доцільності). Скасування правомірного акту через виключно лише недоцільність допустима лише для адміністративних актів, які не вплинули на правовий статус громадян. Якщо акт має зовнішні наслідки для невладних осіб, його скасування через ірраціональність можлива лише у виняткових випадках. По-третє, оцінка початкового адміністративного акту може змінюватися у часі залежно від зовнішніх обставин (зокрема, коригування законодавства). Рішення, яке було законним, обґрунтованим та доцільним на момент його прийняття може змінити свою природу, що вимагатиме своєю чергою реакції публічної адміністрації або суду.