Винагорода виконавця у правопорядках держав Європейського союзу та України

Анотація

Анотація. У статті досліджено правове регулювання винагороди осіб, які здійснюють примусове виконання рішень, у правопорядках держав – членів ЄС та в Україні. Продемонстровано, що європейські моделі поєднують публічно-правовий статус виконавця з економічною самостійністю, вибудуваною на прозорій системі фіксованих і пропорційних зборів, чітких правилах розподілу ризику безрезультатного виконання та особливих гарантіях фінансово вразливих стягувачів. На прикладі Польщі проаналізовано провізійну модель винагороди судового виконавця, розмежування виконавчого збору як публічно-правового платежу і власне винагороди як об’єкта права власності виконавця. З’ясовано, що чинна українська конструкція основної винагороди приватного виконавця за своїм змістом тяжіє до європейських підходів, однак її застосування деформується судовою практикою, сформованою під впливом попередньої редакції Порядку № 643. Обґрунтовано, що звужувальне тлумачення права приватного виконавця на основну винагороду, прив’язка його виключно до фактично стягнутої суми та до способу виконання суперечать принципу правової визначеності й концепції правомірних очікувань, захищених ст. 1 Першого протоколу до Конвенції. Запропоновано напрями вдосконалення законодавства і судової практики, спрямовані на посилення гарантій незалежності приватного виконавця, узгодження української моделі винагороди з європейськими стандартами захисту права власності та зменшення ризиків конвенційної відповідальності держави. Наголошено на необхідності переосмислення ролі основної винагороди як структурного елемента коштів виконавчого провадження, що має забезпечувати не лише відшкодування витрат виконавця, а й належний рівень його професійної мотивації, а також відновлення довіри до інституту примусового виконання як завершальної стадії права на суд.