Право на справедливі умови праці як суб’єктивне трудове право

Анотація

Анотація. У статті досліджується право на справедливі умови праці як суб’єктивне трудове право. Аналізується зміст статті 7 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, якою проголошено право на справедливі та сприятливі умови праці, та статті 2 Європейської соціальної хартії (переглянутої), в якій закріплене право на справедливі умови праці. Встановлюється, що ключові структурні відмінності між статтею 7 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права і статтею 2 Європейської соціальної хартії (переглянутої) полягають в тому, шо Пактом передбачені абстрактні категорії, натомість Хартія містить конкретні норми. У статті 7 Пакту формується концепція права на справедливі та сприятливі умови права, тобто що включає це право, а у статті 2 Хартії закріплюються механізм реалізації права на справедливі умови праці. Аргументується, що проголошене у міжнародно-правових актах, право на справедливі умови (право на справедливі та сприятливі умови праці) є суб’єктивним трудовим правом працівника, оскільки воно належить конкретній особі, забезпечується обов’язками роботодавця і підлягає юридичному захисту. Водночас воно має комплексний характер і включає сукупність окремих прав, які реалізуються через національне трудове законодавство. Обґрунтовується, що за своїми юридичними ознаками право на справедливі умови праці як суб’єктивне трудове право є соціальним правом, основним трудовим правом, комплексним трудовим правом, регулятивним трудовим правом, містить у своїй структурі майнові та немайнові права. Формулюються пропозиції про закріплення права на справедливі умови праці в статті 43 Конституції України, статті 2 Кодексу законів про працю України, статті 21 проєкту Трудового кодексу України.